Функціональний тремор

Функціональні рухові розлади являють собою багатогранний і виснажливий стан, що характеризується різноманітними клінічними симптомами, які не відповідають нейроанатомії та нейрофізіології типових неврологічних захворювань. Термінологія з часом розвивалася, водночас термін ""функціональний"" замінював такі терміни, як ""психогенний"", ""конверсія"" та інші, з метою усунути етіологічні наслідки, які не мають підтримки біля ліжка хворого. Функціональні рухові розлади становлять приблизно 1,5% хворих. Серед дорослих і дітей переважним фенотипом є функціональний тремор, за яким настає функціональна дистонія. Діагноз значною мірою спирається на позитивні феноменологічні особливості, а не на виключні критерії, що акцентує необхідність підходу, заснованого на фенотипі, підкріпленого експертним неврологічним обстеженням. Діагностичний процес складний, на його чутливість і специфічність впливають різні чинники, зокрема відсутність золотих стандартів для порівняння й несліпих оцінок. Діагностика функціонального тремору потребує спеціалізованої експертизи через його невідповідність типовим неврологічним патернам і залежність від детальних результатів обстеження.
Хоча точна патофізіологія залишається незрозумілою,надмірна концентрація уваги, ненормальні переконання й порушення почуття свободи дій відіграють вирішальну роль. 
Нейробіологічні моделі підкреслюють взаємодію між самофокусованою увагою й аномальними прогнозами, пов'язаними з рухом, що призводить до мимовільних дій, позбавлених нормального довільного контролю. Гіперактивація мигдалеподібного тіла і зміни функціональних зв'язків є потенційними біологічними маркерами, підкреслюючи складність функціональних рухових розладів. Керівництво віддає пріоритет комплексній оцінці, навчанню пацієнтів і розвитку довірчих відносин між пацієнтом і лікарем для ефективної координації довгострокового догляду. Протягом останніх років спостерігався сплеск контрольованих досліджень лікування, що підкреслює необхідність стандартизованих показників результатів. У клінічній практиці перевагу надають мультидисциплінарним підходам до лікування, адаптованим до індивідуальних симптомів і супутніх захворювань, водночас амбулаторні або стаціонарні умови обирають залежно від ступеня інвалідності.