Незрощення дистального відділу плечової кістки: оцінка та лікування

Загальні відомості

Цей огляд Воклера, Ґетті, Нгуєна та Санчес-Сотело опубліковано в EFORT Open Reviews у 2020 році, і він присвячений незрощенню після переломів дистального відділу плечової кістки. Попри вдосконалення імплантатів, незрощення виникає у 8–25 % прооперованих переломів, що частіше, ніж в інших відділах плечової кістки. У статті розглянуто оцінку стану, вибір між внутрішньою фіксацією та ендопротезуванням ліктя, наслідки й технічні аспекти.

Оцінка стану

Пацієнти повідомляють про біль, обмеження рухів і нестабільність та можуть мати нейропатію ліктьового нерва. Необхідно виявити та покращити чинники ризику, які піддаються корекції: куріння, погане харчування, обмінні порушення, імуносупресивні препарати та інфекцію. Вивчають записи про попередні операції, стан м'яких тканин і ліктьовий нерв. Свіжа КТ показує характер незрощення, залишковий обсяг кістки, попередні конструкції, а також артроз чи неправильне зрощення суглобової поверхні. Класифікація Міцунаґи краща за схему AO/OTA. Глибоку інфекцію слід виключити аналізами крові, пункцією та зразками тканин під час операції.

Вибір лікування

Консервативне лікування слушне в пацієнтів з низьким навантаженням. Внутрішня фіксація — метод вибору в більшості пацієнтів з достатнім обсягом кістки та збереженим хрящем. Тотальне ендопротезування ліктя — альтернатива при тяжкому руйнуванні суглобового хряща або вираженій втраті кістки, особливо в літніх жінок, але в молодих чоловіків і пацієнтів із глибокою інфекцією в минулому його застосовують обережно. Артродез — рятівний варіант, а заміщення цілим алотрансплантатом не рекомендується.

Техніка та наслідки

Фіксація зазвичай потребує стабільної фіксації двома паралельними пластинами з довгими гвинтами, звільнення контрактури ліктя, кісткової пластики (нерідко з гребеня клубової кістки) та захисту ліктьового нерва, а звичайним доступом слугує остеотомія ліктьового відростка. За інфекції надають перевагу дворазовому підходу. У дев'яти дослідженнях фіксації (166 пацієнтів) зрощення досягнуто у 96,9 %, частота ускладнень становила 23 %, а 73,9 % результатів були задовільними. У п'яти дослідженнях ендопротезування (138 пацієнтів, середній вік 65,6 року) задовільними були 79 %, але ускладнення виникли приблизно у 43 %, а повторні операції були часті. Обидва підходи, отже, залишають можливості для покращення.