Про вакцинацію, відповідальність, свободу та обмеження

Вакцина – це медичний препарат, який шляхом щеплення вводиться людині для вироблення його організмом активного імунітету до тих чи інших захворювань. На сьогоднішній день вакцинопрофілактика (вакцинація) є основним методом запобігання безлічі важких інфекційних захворювань. Ефективність вакцинації підтверджена часом. У світі повністю зникла віспа, на яку ще в середині минулого століття щорічно хворіло до 50 мільйонів людей, а гинули близько двох мільйонів. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), жодної хвороби в минулому та сьогоденні не вдалося перевершити збитки, завдані населенню світу віспою. У Європі та Північній Америці фактично ліквідовано поліомієліт; у США, завдяки масовим щепленням проти паротиту, частота цього захворювання знизилася на 99%; 2011 року було оголошено про викорінення чуми великої рогатої худоби, і цей список перемог над інфекційними захворюваннями можна продовжити.

Однак, незважаючи на всі аргументи та думку вчених щодо ефективності щеплень, багато людей, як і раніше, скептично ставляться до вакцинації, рух проти якої зародився ще на початку XIX століття у Британії.

Роль особистості в історії медицини

У 1796 році англійський лікар Edward Jenner відкрив та підтвердив експериментально метод профілактики натуральної людської віспи за допомогою щеплення одного з різновидів цієї хвороби – менш небезпечної коров'ячої віспи. Але британці відмовлялися від вакцинування, аргументуючи це тим, що у них виростуть роги та копита. Історик медицини Єльського університету (Yale University) Frank Snowden (США) зазначає: «Це був величезний масовий рух, заснований на багатьох традиціях… Була відмова від вакцинації, яка широко розглядалася як ще одна форма тиранії, і з політичних мотивів».

Незабаром про відкриття, яке зробив E. Jenner, дізнався професор медицини Гарвардського університету (Harvard University) Benjamin Waterhous (США). Він привіз вакцину до Сполучених Штатів Америки й 8 липня 1800 року ризикнув випробувати її на власному п'ятирічному синові. У ті часи відповідальність перед іншими людьми була настільки великою, що багато вчених випробовували вакцини на собі та своїх близьких. Хлопчик не захворів, і тоді лікар увів коровячу віспу іншим членам сім'ї. У 1802 році B.Waterhous запропонував Раді охорони здоров'я Бостона (Boston Board of Heath) провести публічні випробування вакцини. Дев'ятнадцять щеплених дітей відправили на острів неподалік Бостона в ізольований госпіталь для хворих на віспу. Через двадцять днів ні в кого з новоприбулих симптомів віспи не було. Рада опублікувала звіт, у якому стверджувалося: «Коровяча віспа – це повна профілактика всіх впливів віспи на організм людини».

Успішні експерименти були продовжені, зокрема й іншими лікарями, і в 1809 році законодавці штату Массачусетс прийняли перший в історії США закон про право місцевої влади вакцинувати населення від віспи. Як стверджує письменник та історик медицини Каліфорнійського університету (University of California) Elena Conis, більшість людей підтримали закон і вимагали зробити щеплення. Газета «Boston Gazette» порівняла значення вакцини з винаходом пороху, компасу та друкарського верстата. Це було «одне з найбільших обдарувань, будь-коли даних людині, – ідеальний захист від зараження віспою у майбутньому».

Проте знайшлися й противники вакцинації, які швидко організували опір, причому біля витоків антищеплювального руху стояли релігійні консерватори та псевдовчені, які вважали, що вакцинація суперечить «божій волі». Зазначимо, що ін'єкції з використанням голок на той час проводилися без належного дотримання санітарних норм, що створювало ризик зараження правцем та іншими інфекційними хворобами та давало привід вважати вакцинацію «помилковою та сумнівною». Але більшість жителів, зваживши «за» та «проти», все ж таки вибирала щеплення. Професор Колумбійського університету (Columbia University) James Colgrove (США) стверджує: «Люди боялися віспи і заспокоювали власний досвід вакцинації. Коли в регіоні стався спалах віспи, вони побачили, що ті, хто зробив щеплення, не захворіли».

Ще раз відзначимо роль особистості історії медицини: хтось побачив, будучи уважним і спостережливим, що доярки й фермери хворіють менше й легше, заражаючись коров'ячою віспою; інша людина узагальнила ці спостереження; третій – наражаючи на ризик найдорожче – життя своїх близьких, друзів, переконав оточуючих зробити щеплення; хтось прочитав статтю англійського лікаря та переніс досвід на американську землю, відправив вакцину Президенту. Thomas Jefferson, один із батьків-засновників Сполучених Штатів Америки, третій президент цієї країни, не тільки не побоявся прищепити її (вакцину) своїм рідним та слугам, а й організував вакцинацію серед двохсот сусідів та знайомих.

Особиста мужність, впевненість, відповідальність, які виявив доктор Benjamin Waterhous, який запропонував Раді охорони здоров'я Бостона створити Інститут вакцинації, надавати медичні послуги бідним у боротьбі з віспою безкоштовно, який доказав науковому співтовариству (а скільки було опонентів!) свою правоту – експеримент із дев'ятнадцятьма підлітками прищепили коров'ячу віспу й помістили до шпиталю з хворими – все це принесло перемогу над смертельною хворобою всьому людству.

Довіра до щеплень від віспи поступово зростала: з 1827 року вони стали обов'язковими для школярів у Бостоні, до кінця XIX століття цей приклад наслідували вже 13 штатів, а в 11 штатах повинні були щепитися і дорослі.

"Моя свобода закінчується там, де починається свобода іншого"

Свобода – це право на життя. Саме про це наполегливо заявляв та писав Thomas Jefferson у своїх програмних роботах, зокрема, у «Декларації незалежності»: «Ми вважаємо самоочевидними істини: що всі люди створені рівними; що всі вони наділені Творцем певними та невід'ємними правами, серед яких – право на життя, на свободу та на прагнення до щастя…».

Звернемося до фактів: завдяки вакцинації зникли повністю або на 70-90% багато небезпечних для життя інфекційних захворювань, але будь-яке забуття, недбалість, розслаблення повертає людство до вихідних позицій: випадки виникнення епідемій кору, дифтерії, кашлюка, смертей – це в XXI столітті нонсенс! Люди, які відмовляються від вакцинопрофілактики, чиновники, які своєчасно не передбачили потрібну кількість вакцин і не контролюють правильність їх застосування, держава, яка не планує бюджет на порятунок життів своїх громадян – це знищення основного права людини жити й бути щасливою.

Парадокс Гегеля: "Історія вчить, що нічого не вчить..."

Ми звикли чути цю фразу, частково з нею можна погодитись, дехто погодиться повністю. Проте останнім часом експерти закрадають думку про те, що люди не знають і не хочуть знати історію й «наступають на граблі», роблять помилки й помирають від хвороб, з якими людство давно навчилося боротися. Масове невігластво? Середньовічний підхід – знову роги та копита? Що з нами не так?

Повернемося до подій початку ХХ ст.

Коли в 1902 році житель Массачусетса Henning Jacobson відмовився від обов'язкового другого щеплення проти віспи і був оштрафований, «активісти», противники вакцинації, передали його справу до Верховного суду (Supreme Court) США. Jacobson стверджував, що накладення на нього штрафу за незгоду щепитися було зазіханням на його свободу, «необґрунтованим, довільним та репресивним». Суддя John Marshall Harlan на підставі голосування суддів Верховного суду виніс рішення: «Свобода, гарантована Конституцією Сполучених Штатів кожній особі, яка перебуває під їхньою юрисдикцією, не означає абсолютного права кожної людини бути в будь-який час і за будь-яких обставин повністю вільною від обмежень».

Суд зазначив, що в Массачусетсі, де віспа «широко поширена й випадки захворювання зростають», ця постанова була «необхідна для захисту громадського здоров'я та забезпечення громадської безпеки». Отже, закон, прийнятий у 1809 році, був визнаний конституційним.

Проте рух противників вакцинації, який виник одночасно з розумінням переважно населення штатів і міст, особливо постраждалих від віспи, необхідності вакцинуватися, не згасло. Важко уявити, що через століття через питання про обов'язкову вакцинацію, тепер уже в умовах нової пандемії – COVID-19, вирішується на рівні президентів і Верховного суду.

Безумовно, важка пандемічна ситуація останніх років, її причини, швидкість розповсюдження коронавірусу, запобіжні заходи, якість вакцин, різні цифри в країнах, які зуміли звести до мінімуму кількість загиблих людей – усе це ще чекає глибокого аналізу та відповідей. Але, як і на межі XIX і XX століть, між свободою особистості та суспільним здоров'ям розігрується юридична та політична боротьба. Ще зарано говорити, чи погодяться нинішні суди, як це сталося у 1905 році, з тим, що особисті свободи ніколи не повинні замінювати «загальне благо».