Основи заміщення кісткових дефектів у сучасній ортопедії-травматології

Огляд статті: Campana V, Milano G, Pagano E, et al. Bone substitutes in ortopaedic surgery: від basic science до клінічної практики. J Mater Sci Mater Med. 2014; 25 (10): 2445-2461. doi:10.1007/s10856-014-5240-2

Вступ

Із моменту проведення першої операції із застосуванням кісткового трансплантату минуло вже чимало років, і з того часу цей вид оперативного втручання посів надійне місце в таких розділах медицини як онкологічна хірургія, травматологія, хірургія хребта тощо. Число подібних операцій постійно зростає та вже досягло, за даними автора статті, 2,5 млн. на рік у всьому світі, з яких близько 500 000 припадає на США. Така ситуація обумовлена ​​відносною легкістю проведення втручання, його доступністю, «підганянням» методу до різних клінічних ситуацій, у яких можливе застосування як власне кістки, так і її замінників. Визначення поняття «замінник кістки» автори надають наступне: «синтетичний, неорганічний, комбінований трансплантат, який може бути використаний для заміщення дефектів кісткової тканини замість застосування алогенної або аутогенної кістки». Протягом останніх 50 років було винайдено цілу низку матеріалів, що дозволили сформувати групи різних трансплантатів: кісткові (ало-, ауто-, ксено-), керамічні (гідроксіапатит, сульфат кальцію), фактори росту кісткової тканини. Автори вважають, що ідеальний трансплантат повинен мати біосумісність і відсутність несприятливих запальних реакцій, легко встановлюватися в кістковий дефект, бути остеокондуктивним, остеоіндуктивним, резорбуватися з часом. Бажано, щоб матеріал був рентген-проникаючим, мав можливість до стерилізації та доступної ціни. До всіх перерахованих вище вимог найкраще підходить аутотрансплантат, який тривалий час займає достойне місце у низці матеріалів для проведення оперативних втручань із заміщення кісткових дефектів. Медична наука рухається вперед, і друга половина ХХ століття ознаменувалася винаходом великої кількості синтетичних та композитних матеріалів на основі кераміки, гідроксиапатиту та спеціального цементу. На сьогодні вчені-медики займаються розробкою продуктів тканинної інженерії, які дозволяють відновлювати пошкоджену кістку за рахунок впровадження в неї факторів зростання та стовбурових клітин. Кожен із перерахованих варіантів має сильні та слабкі сторони. Метою своєї роботи автори заявляють ознайомлення з найважливішими представниками в кожному класі матеріалів, що застосовуються в кістковій трансплантології, в якої золотим стандартом досі є аутотрансплантація. У випадку такого типу операції кістковий матеріал забирається у пацієнта, якому проводять оперативне втручання. Зазвичай «донором» стають клубова або малогомілкова кістка (рис. 1). Водночас можливе застосування кісткової тканини, отриманої з ребер, нижньої щелепи й навіть кісток склепіння черепа. Автори відзначають наступні сильні сторони такого варіанту лікування: трансплантат остеокондуктивний, остеоіндуктивний, під час його застосування відсутній ризик розвитку відторгнення, пов'язаного з реакцією на чужорідну тканину, заміщення пересадженої ділянки кістки на нову кісткову тканину відбувається фізіологічно. Серед негативних моментів згадуються наявність травмування м'яких тканин у місці забору трансплантату, що може призвести до розвитку додаткових ускладнень, посилити постопераційний больовий синдром, викликати косметичний дефект. Обмеження такого способу стосуються трасплантації у дітей і людей похилого віку, а також неможливості його застосування у разі високого рівня осьового навантаження на оперовану кістку, що пов'язано з переважно губчастою структурою аутотрансплантата, який не може забезпечити достатню механічну міцність. Алотранслантати є кістковою тканиною, яку забирають у живого донора, або отримують зі спеціального банку кісткового матеріалу (рис. 2). Донорська кістка остеокондуктивна, з незначною остеоіндуктивністю, що автори пов'язують із стерилізаційними процедурами, які проводяться за допомогою гамма-випромінювання, що знищує білок. Обмеження застосування методу:

1. Ціна

2. Трудомістка процедура, яка пов'язана зі збиранням та обробкою кісткової тканини

3. Механічна складність установки

4. Обмежена остеоіндуктивність

5. Ризик розвитку інфекції

Ксенотрансплантати отримують з коров'ячих або свинячих кісток шляхом їх висушування та заморожування, або демінералізації з депротеїнізацією, у результаті чого отримують кальцифікований матрикс (рис. 3). Плюсами такого типу трансплантатів є остеокондуктивність, хороші механічні властивості, дешевизна, легкість виготовлення. Із негативних моментів слід зазначити можливість зараження зоонозними інфекціями. Ще одним видом ксенотрансплантата є вироблені з коралів мадреопору або міліпору спеціальні гранули, які містять велику кількість карбонату кальцію в потрібній пропорції з фторидами, що необхідно для розвитку нормальної кістки. За інформацією зі статті, у січні 2010 року італійські вчені зробили прорив у кістковій трансплантології, розробивши методику застосування дерев'яних трансплантатів. Спочатку заготівлю з дерева піддають піролізу з подальшим її насиченням солями кальцію. Надалі штучно збільшують пористість майбутнього трансплантату. Дослідженнями було встановлено, що такий матеріал має більшу гнучкість і дає краще проникнення кісткової тканини в трансплантат порівняно з металевими та керамічними аналогами. Згідно з даними, представленими у статті, ксенотрансплантати добре себе зарекомендували у стоматологічній практиці, але в ортопедичній хірургії досвід їх застосування недостатній.

Керамічні трансплантати

Керамічні трансплантати виготовляються на основі комбінації гідроксіапатиту та трифосфату кальцію. Перший зі складових «відповідальний» за стійкість трансплантата до механічних навантажень, а другий має пористість і здатність до біодеградації протягом 6 тижнів після операції, дозволяючи кістковій тканині, що знову утворилася, міцно прорости в трансплантат. За даними статті, штучний трансплантат, порівняно з аутотрансплантатом, дозволяє зменшити крововтрату, скоротити час оперативного втручання та знизити кількість ускладнень. Водночас у статті вказується, що залежно від процентного вмісту кальцію й гідроксиапатиту трифосфату, межа міцності на стиск штучного трансплантата варіюється від 10 до 60 Мпа, тоді як кортикальний шар кістки дає цифри близько 150-200 Мпа. Така різниця в міцності є сильним фактором стримування для більш широкого застосування керамічних трансплантатів.

Біоміметики

Біоміметики – наступний етап розвитку штучних трансплантатів. Свою назву вони отримали через схожість властивостей їх складових (магній, альгінат, кремній тощо) із природною кістковою тканиною, але водночас біоміметики не містять у своєму складі природного гідроксиапатиту. На сьогодні такі речовини знаходяться на стадії вивчення та є одним із найцікавіших напрямків у галузі розвитку кісткової трансплантології.

Кістковий цемент був винайдений у 1986 році та є порошком, що містить фосфат кальцію, який під час змішування з водою утворює пасту, що твердне через 20 хвилин. Такий матеріал є біосумісним, остеокондуктивним, його можна ефективно використовувати для корекції дефектів кістки. Згодом відбувається резорбція кісткового цементу з наступним його заміщенням на нормальну кісткову тканину. Оскільки цемент можна вводити як ін'єкції, його використовують для мінімальних інвазивних процедур – minimaly invasive procedures (MIS) (рис. 4). Слабким місцем кісткового цементу є його крихкість, унаслідок чого він не може зазнавати великих навантажень. Проте цей синтетичний матеріал знайшов своє застосування в ортодонтії, ортопедії та челюстно-лицьовій хірургії.

Cульфат кальцію вперше був використаний у 1892 році Dreesman як наповнювач для дефектів, що виникли під час туберкульозного ураження кістки. У середині ХХ століття за допомогою Peltier метод отримав "друге дихання", коли почав застосовуватися очищений препарат у вигляді кристалів. Особливістю такої форми сульфату кальцію є його можливість заповнювати невеликі дефекти кістки, що у поєднанні зі швидким та повним розсмоктуванням матеріалу та проростанням судин призводить до заміщення дефекту нормальною кістковою тканиною. Зворотною стороною сульфату кальцію є виникнення кальцій-індукованого запалення, яке, за інформацією зі статті, зустрічається в 13-18% випадків. Через таке ускладнення найчастіше використовуються певні суміші із застосуванням вищевказаного матеріалу (рис. 5).

Полімери

Полімерні матеріали (ПМ) стоять окремо від інших субстанцій, оскільки мають відмінні від них хімічні, механічні та фізичні властивості. ПМ можна розділити на дві групи: природні (розкладаються) і синтетичні (нерозкладні). Одним з найважливіших природних полімерів автори називають колаген, який, як й інші представники цього класу, резорбуються в людині. Поряд з колагеном часто застосовують у кістковій трансплантології полілактид (ПЛА), полігліколід (ПГЛ) та полікапролактон (ПКЛ), який еволюційно більш досконалий порівняно зі своїми двома попередниками. Він розчинний у рідинах органічного походження та має високий рівень термічної стабільності, у чому значно перевищує ПЛА й ПГЛ. У статті вказується, що незважаючи на свої переваги, ПКЛ не набув широкого поширення, що автори пов'язують із його повільною деградацією у тканинах людини після пересадки.

Композити

Комбінований (композитний) матеріал на основі колагену та гідроксіапатиту має досить широке застосування, що у статті пояснюється подібністю його складових з натуральною кісткою і, як наслідок, має високий рівень біосумісності. Кожен із компонентів окремо здатний посилити диференціювання остеобластів, водночас у парі колаген і гідроксіапатит надають стимулюючу дію на процес остеогенезу. Іноді до такого складу додають остеобласти, що підвищує його остеокондуктивність. Хороші механічні властивості цього комбінованого матеріалу обумовлені взаємною компенсацією природних недоліків його складових. Так, еластичність колагену певною мірою дозволяє зменшити крихкість гідроксиапатиту, а міцність гідроксиапатиту зі свого боку допомагає збільшити стабільність усього трансплантату. Що стосується порівняння вищезгаданого композиту з іншими матеріалами, то автори говорять про недостатню кількість об'єктивних досліджень, в яких безпосередньо аналізувалися результати застосування різних композитних трансплантатів. Водночас зазначається, що додавання колагену до керамічної основи дозволяє наділити отриманий матеріал новими властивостями: забезпечити кращий контроль форми, покращити просторову адаптацію, підвищити адгезію до стінок кісткового дефекту, скоріше стабілізувати трансплантат за рахунок утворення «грудки колагену».

Чинники зростання

Демінералізований кістковий матрикс (ДКМ) отримують від людини шляхом занурення кісткового фрагмента в 70% спиртовий розчин з подальшим витримуванням отриманого матеріалу в соляній або хлористоводневій кислоті. Згідно з інформацією зі статті, уперше такий варіант обробки кістки з подальшим її зберіганням із метою трансплантації був описаний у 1975 році й у 80-х роках минулого століття став застосовуватися в ортопедичній практиці. Оскільки після обробки в кістковій тканині практично не залишається кальцію, такий матеріал в основному складається з колагену, який допомагає клітинам пацієнта проростати в трансплантат, рости та диференціюватися. Така особливість пов'язана зі збереженням у ДКМ факторів росту кісткової тканини, які не тільки сприяють її розвиткові, але й стимулюють процес васкуляризації кістки, що знову утворилася. Зворотною стороною дефіциту кальцію у ДКМ є його неміцність, внаслідок чого цей матеріал використовується з різними наповнювачами: гліцеролом, сульфатом кальцію, гіалуроновою кислотою тощо. Автори стверджують, що незважаючи на велику кількість інформації щодо ефективності ДКМ, під час більш глибокого розгляду виявляється, що ці дані взяті з джерел з обмеженою часткою досліджень з рівнем доказовості І та ІІ.

Багата тромбоцитами плазма (Platelet rich plasma (PRP)) – матеріал, який одержують шляхом центрифугування аутогенної крові та містить велику кількість різних факторів росту: фактор росту тромбоцитів, інсуліноподібний фактор росту, що трансформують фактори росту. Застосування такого матеріалу покращує хемотаксис та мітогенез остеобластів, стимулює синтез фібробластами гіалуронової кислоти та створює умови для формування позаклітинного матриксу, посилюючи таким чином утворення кісткової тканини. На жаль, клінічні дослідження показали незадовільні результати застосування PRP у пацієнтів з оперативним втручанням на хребетному стовпі. На думку авторів, така ситуація пов'язана з парадоксальним інгібувальним ефектом, що спостерігається під час введення великих доз кісткових морфогенетичних білків (Bone morphogenetic proteins (BMPs)), які потрапляють в організм під час використання PRP як єдиної лікарської речовини. На сьогодні PRP дозволено застосовувати тільки як супутній препарат у поєднанні з іншими факторами росту.

BMPs відносяться до групи сигнальних білків, відповідальних за побудову тканин в організмі, зокрема за розвиток кісткової тканини. Свою функцію BMPs реалізують шляхом індукування трансформації пулу мезенхімальних клітин в остеогенні та хондрогенні лінії, а також стимуляції ангіогенезу та посилення активності лужної фосфатази. Що стосується остеогенного та остеоіндуктивного потенціалу, то у статті наводиться цифра в межах 80-99%, яку вчені підрахували, провівши аналіз доклінічних та клінічних досліджень. Як ми вказували вище, BMPs є цілим сімейством білків, з яких на сьогодні у Європі та США дозволено для застосування в медичній практиці лише два: BMP2 для введення в тіла поперекових хребців і BMP7 для лікування неконсолідованого перелому великогомілкової кістки. Дози, потрібні для правильної терапії, до кінця точно невідомі. Крім того, ціна препарату залишається високою, що робить його доступним далеко не для всіх верств населення.

Біоінженерія

Розвиток та застосування біоміметичних субстанцій в інженерії кісткової тканини є, на думку авторів статті, однією з найважливіших цілей для біоінженерів. Субстанції такого плану використовуються у вигляді тимчасового кістяка, до якого додані спеціальні препарати, що дозволяють доставляти біоактивні молекули та ліки до місця ушкодження, що прискорює процес зрощення кістки. Автори статті інформують нас, що на цей період є дані кількох доклінічних та клінічних моделей, які показали оптимістичні результати застосування факторів росту та біоактивних молекул. Водночас використовувалися різні варіанти доставки препарату саме в область, яка цікавить: болюсне введення, нанесення на поверхню у вигляді спеціальної плівки, застосування осмотичної помпи, контрольоване вивільнення за допомогою біорозкладних каркасних конструкцій, які встановлюються в пошкоджену кістку. Надалі відбувається вивільнення молекул діючої речовини з певною швидкістю, яка в ідеалі повинна співпадати зі швидкістю їхнього фізіологічного споживання кістковою тканиною. Саме тому одним із найзручніших носіїв є полімери, які мають нестабільні гідролітичні міжмолекулярні зв'язки й регульовану швидкість біорозкладання. Незважаючи на те, що керамічні матеріали також мають здатність до біологічного розкладання, контрольовано вивільняючи заразом активні молекули, найчастіше в біоінженерії трансплантатів застосовують полімери та кополімери, серед яких окремою групою є натуральні молекули: колаген, фібрин, желатин тощо. Особливий інтерес представляє їхнє природне походження, унаслідок чого вони мають високий ступінь біоактивності та спорідненості з тканинами людини. Водночас недолік механічної міцності, неможливість регулювати швидкість їхньої біодеградації та ймовірність розвитку імуноконфлікту в організмі реципієнта створюють обмеження для широкого застосування в біоінженерії речовин цього походження. Згідно з інформацією зі статті, найбільш часто застосовуваними сполуками біоінженерії є ПГЛ, ПЛА і ПКЛ. Ці полімери мають здатність повільно доставляти діючі речовини в кістку, що було досліджено як in vitro так in vivo. У результаті дослідники довели, що порівняно з контрольною групою біополімери-носії на основі ПЛА та ПГЛ достовірно прискорювали остеоінтеграцію та зрощення переломів. Наступним кроком у розробці нових матеріалів стало створення низки кополімерів. Останні виходять шляхом комбінації структурних ланок, складових його полімерів, у результаті вченим вдається посилити позитивні характеристики кожного зі складових і мінімізувати негативні. Також можливе одержання нових властивостей, які не були притаманні жодній із складових кополімеру окремо. Зі статті дізнаємося, що найчастіше застосовуваним матеріалом із цієї групи є кополімер молочної та гліколевої кислоти – poly (lactic acid-co-glycolic acid) (PLGA), який широко вивчений як молекула-носій для цілої низки лікарських препаратів, починаючи від факторів росту та закінчуючи антибіотиками. Незважаючи на всі свої переваги, PLGA не може застосовуватися як монопрепарат, що пов'язано з його низькими механічними й опорними властивостями, тому його використовують у поєднанні з будь-якими додатковими компонентами, що підвищують міцність. З метою подальшого розвитку цієї методики було запропоновано технологію вивільнення молекул, укладених у спеціальні сфери, що дозволило одночасно включати до складу носія кілька діючих речовин. Надалі дослідження показали, що такий метод достовірно збільшує швидкість регенерації тканин у порівнянні з «класичним» варіантом. Тим не менш у статті зазначено, що ця технологія є експериментальною й на сьогодні не може бути застосована в практичній медицині. Після багаторічної роботи з пошуку засобу, який був би своєрідною панацеєю для прискорення кісткової регенерації, учені дійшли висновку, що в чистому вигляді досягти такого не вдасться, і почали працювати над іншим напрямом: створенням матеріалу, здатного посилювати специфічні взаємодії на рівні клітина-біоматеріал. Як приклад можна навести Arg-Gly-Asp (RGD) – аргінілгліціласпарагінова кислота (RGD-послідовність) – трипептид, що з L-аргініну, гліцину та L-аспарагінової кислоти, який є інтегральним білком клітин і бере участь в адгезії клітин. Якщо такий пептид нанести на поверхню штучного каркаса, то процеси поширення й адгезії клітин кістки, що знову утворюються, прискоряться. Yang та ін. продемонстрували каталізацію диференціювання стовбурових клітин в остеобласти під впливом нанесеного на біорозкладний каркасний матеріал RGD. Надалі ця методика була вдосконалена шляхом додавання гідрогелевого матриксу, що дозволяє контролювати вивільнення RGD за допомогою зовнішнього стимулювання. Пізніше було проведено успішні випробування цього методу доставки необхідної субстанції in vivo. У якості активних речовин використовувалися фактор росту фібробластів та ендоваскулярний фактор росту. Далі для клітинної інженерії запропонували використовувати пористий матеріал, оброблений гелем, що містить активну речовину. Використовуючи таку технологію, Howdle and colleagues змогли до основи на губчастому ПЛА додати рибонуклеазу та забезпечити її контрольоване вивільнення протягом 3 місяців, без втрати активності ферменту. На основі вищеописаних відкриттів та практичних дослідів учені винайшли новий підхід щодо доставки активних речовин до необхідної ділянки кісткової тканини. Сутність цієї тактики полягає в інкапсулюванні лікарського препарату, який згодом вивільняється, запобігаючи патологічним змінам, що можуть виникнути після застосування синтетичного трансплантату. Спектр речовин, які можуть бути доставлені й вивільнені у такий спосіб, складається з великої кількості молекул, починаючи від антибіотиків і закінчуючи РНК й ДНК. Згідно з інформацією зі статті, найчастіше такою схемою доставки користуються для застосування антибіотиків у місці травми або хірургічного втручання. Водночас найчастіше як біорозкладний полімер застосовують PLGA. В експериментах in vitro та на тваринних моделях місцева доставка препарату виявилася успішною протягом 20 днів і більше. На сьогодні залишаються невирішеними кілька питань, основними з яких є стабільність антибіотика та його деактивація під час виготовлення. Поки ці проблеми не вирішені, приступати до клінічних досліджень на людях неможливо.

Усе більш заглиблюючись у проблему пошуку засобу, що дозволяє проводити ефективне відновлення кістки після проведення трансплантації або вивести цю процедуру на інший рівень, учені вирішили підійти до вирішення питання з позиції генної інженерії. З цією метою були зроблені пробні кроки на цій новій ниві. Вирішили використовувати біоактивні клітини для локальної доставки остеоіндуктивних генів з метою прискорення зрощення кістки. Одноразово введені в необхідну область такі клітини повинні були постійно підтримувати високу швидкість регенерації кісткової тканини. Згідно з даними статті, експериментальне застосування такого способу на тваринах дало позитивні результати. Тим не менш ціла низка питань, пов'язаних з безпекою застосування такої методики лікування на людях, не дає можливості на сьогодні використовувати його у клінічній практиці. Як вихідний матеріал учені використовують мезенхімальні стовбурові клітини (МСК), які мають хорошу пластичність, можуть трансформуватися в різні клітини сполучної тканини й мають високу здатність до регенерації. Також їх додатковою перевагою є можливість тривалий час перебувати поза живим організмом, легко переносити ізоляцію, зберігаючи водночас усі свої властивості. Комбінуючи МСК й остеоіндуктивний каркас, ученим вдалося створити продуктивний засіб, що використовується як замінник кістки. Для більшої ефективності цього методу необхідно виділити остеогенну лінію МСК, що найлегше зробити забором клітин кісткового мозку. Такий клітинний матеріал має найбільший остеогенний потенціал, автори пов'язують це із схильністю МСК перетворюватися на клітини тканин, які їх оточують.

Висновки

Дефекти кістки, що виникають унаслідок різноманітних обставин, і надалі будуть причиною застосування різних видів трансплантатів і методик їх встановлення. Як ми дізналися, за останні 50 років кісткова трансплантологія зробила величезний ривок не лише в плані винаходу нових матеріалів, а й принципово нових підходів до питання заміщення кісткових дефектів, стимулювання зрощення пошкоджених кісток та прискорення реабілітаційних процесів. Почавши з аутотрансплантата, що є й досі золотим стандартом, учені просунулися далеко вперед. Необхідно пам'ятати, що кожен із нововинайдених матеріалів має свої сильні та слабкі сторони. Наприклад, керамічні замінники кістки мають високу міцність, доступність і безпеку, але водночас не мають недостатньої остеоіндуктивності. Тільки розумне застосування кожного виду трансплантата, індивідуальний підхід до пацієнта може забезпечити грамотний підбір необхідного у конкретному випадку типу трансплантату та варіанта його встановлення. Звертаємо вашу увагу, що цей огляд є «вичавкою» найцікавішого, на наш погляд, матеріалу, представленого авторами. Для ознайомлення з повним текстом пропонуємо перейти за посиланням, розміщеним на початку нашого ревью.

Рисунок 1. а. Кортикальний штифт з малогомілкової кістки для проведення ауторансплантації у випаду неконсолідованого перелому проксимальної третини плечової кістки. b. Контрольна рентгенограма виконана через рік після операції. Відзначається зрощення перелому та гарне вживлення трансплантату.

Дані статті: Campana V, Milano G, Pagano E, et al. Bone substitutes in ortopaedic surgery: від basic science до клінічної практики. J Mater Sci Mater Med. 2014; 25 (10): 2445-2461. doi:10.1007/s10856-014-5240-2

Рисунок 2. a, b. Мацерований трансплантат головки стегнової кістки, одержаної з кісткового банку. с. Велика втрата кісткової маси в області даху вертлужної западини після проведення тотального ендопротезування. d. Контрольна рентгенограма, виконана через 2 роки після проведення оперативного втручання, показує остеоінтеграцію трансплантата з його ремоделювання та утворенням нового даху вертлужної западини.

Дані статті: Campana V, Milano G, Pagano E, et al. Bone substitutes in ortopaedic surgery: від basic science до клінічної практики. J Mater Sci Mater Med. 2014; 25 (10): 2445-2461. doi:10.1007/s10856-014-5240-2

Рисунок 3. а, b. Ксенотрансплантат із кісток корови. с. Ксенотрансплантат добре видно на рентгенограмі плечового суглоба навіть після зрощення перелому хірургічної шийки плечової кістки (знімок зроблений через рік після операції). d. Наповнений ксенотрансплантатом ацетабулярний кістковий дефект.

Дані статті: Campana V, Milano G, Pagano E, et al. Bone substitutes in ortopaedic surgery: від basic science до клінічної практики. J Mater Sci Mater Med. 2014; 25 (10): 2445-2461. doi:10.1007/s10856-014-5240-2

Рисунок 4. Ін'єкційний кістковий цемент: a–b перевага кісткового цементу у його пластичності, що дозволяє використовувати цей матеріал у локальному відновленні кісткової маси під час проведення MIS. с. Комп'ютерна томографія дистальної третини гомілки. Зазначається наявність неконсолідованого оскольчатого перелому дистального методіафіза великогомілкової кістки з локальним дефіцитом кісткової маси у місці травми. d. Контрольна рентгенограма, проведена за рік після оперативного втручання. Добре видно консолідацію перелому з інтеграцією кісткового цементу.

Дані статті: Campana V, Milano G, Pagano E, et al. Bone substitutes in ortopaedic surgery: від basic science до клінічної практики. J Mater Sci Mater Med. 2014; 25 (10): 2445-2461. doi:10.1007/s10856-014-5240-2

Рисунок 5. Сульфат кальцію: а. На рентгенограмі кульшового суглоба відзначається наявність множинних пелет, що заповнили дефект кістки, який виник після видалення динамічного стегнового гвинта. b. Рентгенограма того самого пацієнта через 2 місяці після операції. Відзначається повне розсмоктування сульфату кальцію. с. Рентгенограма середньої третини гомілки. Заповнення дефекту кістки при остеомієліті пелетами з антибіотиком. d. Той самий пацієнт. На контрольній КТ, зроблена через 3 роки, ознаки кісткової регенерації відсутні.

Дані статті: Campana V, Milano G, Pagano E, et al. Bone substitutes in ortopaedic surgery: від basic science до клінічної практики. J Mater Sci Mater Med. 2014; 25 (10): 2445-2461. doi:10.1007/s10856-014-5240-2